Коли Ірі стало дуже зле і дівчина поступила в лікарню, вона задихалася. Без кисневого апарату не могла тоді зовсім. Лікування допомагало, поступово ставало краще, тож сподівалися, все так і минеться. Але повністю легені не відновилися. "Муковісцидоз, дихальна недостатність ІІ ст., множинні бронхоектази, хронічне легеневе серце, легенева гіпертензія", – довгий перелік діагнозів у виписці показує, що організм тримався довго на межі своїх можливостей і… виснажив їх. Зараз Іринка потребує на ніч підключатися до кисневого апарату – він рятує від страшної гіпоксії та дає легеням відпочинок. 

У невеличкому селищі Гребінки, що на Київщині, проживає дружня сім'я: двоє маленьких, але вже завзятих хлопчиків – Давид та Святослав – мама Євгенія та тато Віталій. Життя сім'ї складалось начебто добре. Але раптом у найменшого хлопчика Святика виявились проблеми з зором. Мама не раз спостерігала, що хлопчик всі іграшки підносить дуже близько до очей. Це її дуже непокоїло. "Коли Святу був 1рік і 3місяці, – розповідає Євгенія, мама хлопчика, – я звернулася до дитячого офтальмолога, але вона нас заспокоїла і пояснила тим, що він ще маленький і зір повністю не сформувався". 

"Насправді, кисневий апарат у нас вже є, але, чесно – його одного замало", – написали нам із Хмельницького. У пульмонологічне відділення потрапляють діти, які мають певні проблеми з диханням. Привозять дітей у гострому стані, які задихаються, хтось кисневозалежний повністю, хтось – частково, є діти із загрозами зупинки дихання. Діагностика й лікування займають час, а допомогти дитині потрібно якнайшвидше. Багатьом допомагає швидко відчути полегшення саме підключення до кисневого апарату. Це зручно зробити прямо в палаті, і тут же проводити основне лікування. Та якщо вільного кисневого концентратора немає, доводиться або встановлювати чергу на дихання, або відправляти когось із маленьких пацієнтів до реанімації.

Діти з кризових родин, піклування про них, соціальний супровід та турбота про задоволення їхніх першочергових потреб – в безпеці, їжі, притулку та любові й захисті є одним з першочергових, пріоритетних завдань нашого благодійного фонду. Чому? Тому що діти є беззахисними, тому що не можуть себе захистити від часто жорстоких умов, у яких опиняються, від насилля, якого зазнають, на жаль, від найближчих рідних. Такі діти часто опиняються в ролі заручників обставин, заляканими у власному домі, терплячи знущання та нестатки і не знаючи, що може бути по-іншому, краще… Звучить сумно і якось неприродно, однак працівники та волонтери, ті, хто щодня зустрічається з дітьми та підлітками з сімей, де батьки хімічно залежні, де умови проживання – крайня бідність та злидні, добре розуміють, про що йдеться.

Кирило – єдиний синочок у сім'ї батьків, котрі не чують. На першому році життя йому діагностували двосторонню сенсоневральну туговухість ІІІ ступеня. Зараз Кирилові 10 повних років, увесь цей час уся сім’я докладала неабияких зусиль, щоб допомогти хлопчику досягнути успіхів у розумовому розвитку та навчанні, де він зазнавав значних труднощів.