Кожна мама бажає для своєї дитини веселого дитинства і щасливого життя, а також можливості вчитися і спілкуватися з ровесниками. Мама маленької Вікторії бажає своїй донечці того ж.

З листа мами:
"Коли Віка народилася, за її життя лікарі боролися в реанімації два тижні і на 15-й день мені сказали, що вона виборола своє життя під сонцем і що не дарма ви її назвали Вікторія (Перемога).

Важко уявити, що пережили підопічні діти Центру допомоги "Місто щасливих дітей". Голод, знущання, антисанітарію, насилля (і моральне, і фізичне, і сексуальне). Один хлопчина жив у картонній коробці на балконі і їв лише те, що йому давали люди, які приходили до його батьків, аби придбати наркотики. Їх вилучили з родин, які їм завдавали болю, і зараз вони живуть у безпечному місці, де їх люблять та виховують. Вже 11 років Центр допомоги рятує дітей, але допомога потрібна дому, в якому щодня живе 32 дитини. Не проходьте повз! Допоможіть дітям! 

Наталія Сідоричева не може нормально їсти. У неї болять зуби, але вона не може їх лікувати. А все тому, що вона не може відкрити рот, як звичайна людина. Зараз між верхніми і нижніми зубами у неї всього лише невелика щілина. Ще в пологовому будинку Наталія отримала стафілококову інфекцію та у важкому стані була госпіталізована в "ОХМАТДИТ". Лікарі "ОХМАТДИТу" діагностували у неї сепсис і гнійний остеомієліт плечових суглобів. Після цього у Наташі був гнійний отит. Ці захворювання вплинули на стан правого плечового суглоба, і в 2 роки виявилася його патологія. Довелося робити операцію. Після проведеної операції рот дівчинки вдалося відкрити на 1,5 см, але з часом він почав знову закриватися. 

"Мама" – перше слово дитини. Як же хочеться почути ці заповітні слова від своєї дитини. Ось уже майже 5 років це –  найзаповітніше бажання мами Богданчика – чути, як синочок балакає, і бачити, як він бігає. Всі ці роки важкою працею, морем сліз крізь біль Богданчик старанно домагався успіхів, борючись зі своєю страшною хворобою ДЦП. Завдяки небайдужим людям, малюк пройшов вже 4 курси реабілітації. 

Діти повинні насолоджуватись дитинством, поглинати знання про навколишнє середовище, мріяти про майбутнє та бешкетувати! На жаль, ця розкіш не доступна для Михайлика. Щоденно він бачить стурбованих батьків та підслуховує недитячі розмови щодо трансплантації, пошук донорів та чималих коштів. Помічає набряклі та червоні від сліз мамині очі. Він все розуміє, та не знає чим може допомогти. В 13 років у нього виникають думки про ймовірну смерть. У житті Михайла завжди було багато лікарень, пігулок та болючих процедур. Він розуміє, що невиліковно хворий, але не розумів, що смертельно.