Батьки цієї дівчинки сподівалися, що станеться диво, і вада у її сердечку з часом зникне. Проте дива не сталося, і 6-річна Віка досі живе з вродженими вадами – відкритою артеріальною протокою і відкритим овальним вікном. Лікарі б'ють на сполох, адже їх терміново треба лікувати за допомогою оклюдера та спіралі, а їх батьки повинні купити самостійно. Проте їх ціна – непідйомно велика для родини.

Щодня Коломийська центральна районна лікарня надає медичну допомогу близько 500 особам, а зараз допомога потрібна їй. Необхідно 40 комплектів постільної білизни для урологічного та кардіологічного відділень Коломийської ЦРЛ. Це велика проблема адже мова йде не лише про комфорт хворих, а про елементарне дотримання гігієни.  Держава на такі необхідні потреби гроші не виділяє, а наяві кошти з бюджету лікарні були витрачені на косметичний ремонт. 

З чого починається наш ранок і чим закінчується наш день? Звичайно ж з гігієнічних процедур. Усі засоби, які супроводжують цей процес, є настільки звичними для нас, що ми іноді й не помічаємо їх існування та не задумуємося особливо, звідки взяти кошти на те, аби вони з’явилися у нашому домі. Однак не для всіх придбання товарів першої необхідності, до яких належать, звичайно ж, і засоби гігієни, є таким простим. Мова йде про матерів із дітьми, які потерпіли від домашнього насилля та знайшли тимчасовий притулок в центрі соціальної допомоги "Нове життя", що на Хмельниччині.

Уже понад 15 років Хмельницький обласний благодійний фонд "Карітас" допомагає родинам із дітьми, які переживають складні часи, багатодітним сім’ям, що опинилися за межею бідності, дітям-сиротам та напівсиротам, дітям, позбавленим батьківського піклування, котрим не вистачає коштів на найелементарніші, здавалося б, речі. Такими речами можуть бути також і засоби гігієни, які є звичними та буденними для кожного з нас, і без яких не уявляємо свого життя. Це речі першої необхідності.

Проблеми у цього хлопчика почалися ще при народженні. Степана притиснули, внаслідок чого йому було пошкоджено голівку. Хлопчик отримав ядерну жовтяницю – важке пошкодження центральної нервової системи. Потім хлоп’ятко опинилося у реанімації через високий вміст білірубіну в крові.

Пригадуєте трепет, який ви відчували в дитинстві від кожного подарунка? Відчуття того, що вас люблять, про вас попіклувалися. Діти, які хворіють на рак, часто позбавлені таких милих дрібничок і почуттів. Кошти ідуть на лікування. А якщо ліки і є в лікарні, то все одно ресурси акумулюються, бо сім’ю тримає страх, що вони будуть потрібні на щось більш життєво важливе.

Щорічно в нашій країні народжується близько 500 000 тис. немовлят, 24 000 тис. із них з'являються на світ раніше визначеного терміну. Ми називаємо їх Нетерплячками, тому що вони настільки сильно хочуть побачити цей світ, що народжуються недоношеними. Якщо не надати кваліфіковану допомогу, то 70% з них можуть померти... Дуже важливо стежити за всіма показниками життя малюків, тому що своєчасна допомога – це запорука порятунку дитини.

"Вам щастить, ще кілька років тому всі з таким діагнозом були приречені. А ви маєте шанс!", – сказав хіміотерапевт Оксані. А вона це знає і сама. До початку прийому ліків їй стрімко гіршало – болі, слабкість і відчай наближували кінець життя… Але одне правильне лікарське призначення і допомога людей все змінили. Оксана п’є ліки вже третій рік. І третій рік жива. Це диво робите ви.

Артемко разом із батьками веде безперервну боротьбу за право бути здоровим. Поставлений діагноз – ДЦП – потребував багато моральних і матеріальних зусиль. Масажі, інтенсивна терапія, ЛФК, медикаментозне лікування, іпотерапія, плавання, заняття із логопедом і психологом, велике бажання, наполеглива праця кожного дня дали чудовий результат – він самостійно може їсти і пити, частково одягатися і йти маленькими кроками, тримаючись за мамину руку.

Сирітство – слово, від якого щемить серце. Сирітство – це завжди самотність, відчуття покинутості, неповноцінності, відчуття себе не окремою, унікальною особистістю, а одним із… Це коли немає, на кого опертися і кому довіритися. Це невпевненість, страх: "А що буде далі?", розгубленість і розпач після того, як інтернатні двері зачинилися, коли життя "комуною", коли говорили, що робити і як робити, коли все вирішували за тебе – все залишилося позаду… Як жити далі? Хто підтримає і підкаже?!